Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

В мені говорить голос мого народу

Наша справжня адреса -

Жарчинська Ганна – учениця 11-го класу
Жарчинська Л.М. – вчитель історії
Терешківська ЗОШ І-ІІІ ст.

На заході Красилівського району, за 30 км від районного центру, біля річки Понора розташувалися села Терешки, Маленки, Жовтневе. Чудова природа, родючі чорноземи, пасовища на розкішних луках, ставки, де водиться риба, заплави, багаті дичиною.

Страшні випробування випали на долю селян цих сіл під час примусової колективізації і голодомору 1932 – 1933 років. У 1929 р. в селі заснували колгосп. Спочатку в нього входило бідне населення. Той, хто не вступав до колгоспу, змушений був платити великий податок. А хто вже не міг сплачувати податки – забиралось все зерно і навіть майно.

Уже взимку 1932 року по Терешках, Маленках, Жовтневому ходила голодна смерть. Кого можуть залишити байдужим спогади про те страшне лихоліття? Ось як про це згадує житель села Терешки Шевчук Іван Єлізарович: «Пам’ятаю, батько опух від голоду, мама не опухла, але була виснажена до кісток, а менший брат навіть не міг говорити. Їли пташині яйця, шукали гнилу картоплю, буряки, траву, листя. Хто мав «годувальницю», так називали корову, то зміг пережити голод сам і врятувати деяких дітей. Так і я пас корів у сусідів за кружку молока. До нашого села прибували люди з інших областей ( Черкащини, Житомирщини), які теж намагалися вижити».

Плохотнюк Василь Петрович, 1930 року народження, житель села Маленки не пам’ятає голоду, бо йому тоді було всього 2 роки, але знає про голод зі слів своїх батьків: «Мої батьки в ті роки думали тільки про своїх дітей, яких було троє. Вони харчували нас переважно жолудями, травою та ходили на поле, де збирали мерзлу картоплю. І ми вижили».

Зі спогадів жителів села Маленки: «Олексюк Євдокія Сергіївна народилася 1918 року. Жила із сестрами Наталею та Вірою і братами Василем та Григорієм. Голод не обминув і їх сім’ю. В хаті не було ні картоплини, ні пилиночки муки, а в господарстві - і корови. Харчувалися різними травами, листям липи, лободою. Восени рятувалися перепічками із опеньків, що приносили з лісу сусіди, які ще могли ходити. У всіх них попухли ноги. Найгірше мучилась Євдокія. Їй необхідно було ще й думати про дочку Ніну, якій минув всього один рік. Але Євдокія нічого не могла вдіяти, бо через тиждень після вживання опеньок вона померла. Ховали її сусіди, які ще могли рухатися.»

Ось що згадує про ті роки Михиринська (Жук) Степанида Іванівна 1927 року народження, жителька села Жовтневе: «Голод 1933 року пам’ятаю, хоч і була ще мала. У моїх батьків було аж семеро дітей, я була найменша. У нас була добра корова, яка і рятувала від голоду. Пам’ятаю, як навесні, коли зацвіли глід і акація, ми, діти, пішли в ліс і нарвали два мішки цвіту акації. Мати висушили його на печі і в жорнах цей цвіт змололи на муку. З такої муки наліпили вареників з сиром. І так їли. Пізніше від того цвіту у людей стали відкриватися рани. Пам’ятаю, як Б’яла Ганна ходила вся в ранах від таких харчів, а її батько помер від голоду в цей рік».

Ось що розповідає Мельничук Парасковія Лукашівна 1921 року народження: «У цей страшний голод моя мама годувала нас воронячим м’ясом, жабами, щурами. Збирала по полі мерзлу картоплю, варила юшку з гнилої трави, пекла з мерзлих буряків пампушки. Ще ми їли глід. Люди пухли від голоду і помирали. А мені пощастило пережити цей голод».

На столі теплий хліб. Сьогодні він пахне особливо. «Не розкидайся хлібчиком, і маленького шматочка не кидай»,– наставляє старенька бабуся свого онука. «–Не кину, бабусю. І поцілую шорстку шкуринку. І попрошу у Всевишнього благодаті тим, у кого її не було у голодному 1932 і 33 – му».

Пройдуть роки, минуть десятиліття, трагедія 1932 – 1933 років все одно хвилюватиме серця живих. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю.
Про страхіття репресій сказано чимало. Але пам'ять людська не дає спокою. Бо за загальними повідомленнями і цифрами про трагедію стоять конкретні люди. Про них і хочу розповісти.

В 30-40-х роках на території Хмельницької (тоді Кам’янець-Подільської), як і кожної області України, існувала «трійка» - орган, який виносив вироки «ворогам народу». До її складу входили 1-й секретар обкому КП(б)У, обласний прокурор та начальник управління НКВС. Іменем «трійки» виносилися вироки, а попередню роботу: обшуки, арешти, допити і виконання вироків проводив спеціально підібраний апарат. Його працівники вдосконалювалися у катуваннях, вибиваючи із своїх жертв необхідні зізнання. Ця практика була узаконена в 1937 р., коли Сталін особисто від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до заарештованих фізичні методи впливу. Заарештовані не витримували тортур, підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, родичів, на всіх, ким цікавилися слідчі. Були відсутні свідки, захисники, речові та інші докази..

Обвинувачення були стандартними: контрреволюційна діяльність, шпигунство, диверсії, шкідництво. Оскарження чи помилування не допускалися. Арешт ставав трагедією не лише репресованих. Їхні близькі та родичі потрапляли до категорії людей, яких в офіційних документах називали «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи.

НАСТАВ 1937 р. Почались масові репресії. Не обминули вони і сіл Терешки, Маленки, Жовтневе. Першою жертвою на шляху репресій у селі Терешки стала сім’я Андрійчуків, старший син - Андрійчук Марко. На той час він закінчив лісотехнічний інститут і працював начальником виробничої дільниці Старокостянтинівського лісгоспу. Односельчани ще пам’ятають його як дуже добру, розумну і щедру душею людину. Коли він прийшов у село Терешки до батьків, то спершу йшов до сільської ради, де залишав ордери на дрова найбіднішим людям безкоштовно і завжди цікавився, чи їм завезено паливо з лісу. За підлим доносом сільських активістів його було заарештовано в 1937 р., а жінку Саню з двома маленькими дітками вислали за межі України. Так і загинув в сталінських концтаборах наш чудовий земляк Андрійчук Марко.

Через деякий час вночі були забрані його два брати – Андрійчук Семен і Андрійчук Гнат. Семен працював лісником у терешківському лісі, а Гнат - ковалем у кузні. Їх спершу тримали в Антонінській в’язниці, а пізніше відправили в Кам’янець-Подільську в’язницю, де і розстріляли.

А меншого з братів – Андрійчука Германа, що навчався в Ленінграді в артилерійському училищі, гірка чаша репресій обминула. На нього теж була заведена «чорна справа» за підлим доносом… Але його виправдали. Він пройшов усю війну – від лейтенанта до полковника, командира дивізії. Чотири рази був поранений. Мав багато урядових нагород. Проживав після війни в Харкові. Закінчив три вузи. Батьківщині служив вірно. А п’ятий брат з сім’ї Андрійчуків - Андрійчук Йосип теж пережив страхіття – кожної ночі чекав, що і його заберуть. Цілими ночами не спав, тремтів (бо ж братів його забрали, як «ворогів народу»). Був простим їздовим в колгоспі. На щастя, його обминула репресивна машина.

З болем у серці згадує житель села Терешки Дубенюк Степан Макарович, 1926р. народження, найстрашніші дні свого життя, коли він назавжди був розлучений з батьком:
«Мій батько, Дубенюк Макар Павлович, народився 1904р. в с. Терешки. Один рік ходив в школу. До колективізації працював у власному господарстві. В 1932 р. спродали все, що було в господарстві: коні, 2 корови, вівці, свині. З хати забрали теж все. Ми, діти, залишилися на голій землі. Погрожували забрати і хату, якщо через 3 дні не буде заяви в конторі колгоспу про те, що батько вступив у спілку. Батько Макар так і вчинив. Та «добре» життя не довго тривало. Застав і його 1933р. Як відомо, майже нічого не вродило. Сільський актив, який складався з 11 чоловік, ходив від хати до хати і шукав заховане зерно. Зривали в хатах підлогу, надіючись знайти пшеницю чи ще щось. В колгоспі працював чесно та добросовісно. А ось 8 січня 1937р. ввечері прийшов якийсь чоловік і сказав, щоб той збирався у відрядження, а батько щойно повернуся з нього. І сказав: « Нехай на цей раз їде хтось інший, а я поїду наступного». «То не поїдеш ?» - запитав чоловік. «Ні». І чужий поїхав. Через деякий час приїхав той самий чоловік і сказав : «Збирайся, Макаре, підеш в сільраду». І батько сказав дітям: « Це, певно, по мою душу прийшли». Він ніби передчував нещастя. І справді, вночі він не прийшов. А зранку наступного дня його відправили в Шепетівку.

Ні наша мати, ні ми, діти, більше 50 років не знали про дальшу долю свого батька. А ж у 1992р. на численні запити одержали відомості про долю свого батька , що він був розстріляний 1937р. в Шепетівці, як «ворог народу».

Цікавий факт розповідає внук репресованого Яника Слотвинського Ярощук Віталій Миколайович: «Напередодні Першої світової війни в 1914 році мого діда граф Грохольський відправив в Польщу вчитися на органіста. Повернувся Слотвинський в Терешки вже у 1920 році (6 років був за кордоном). За цей час навчився гарно грати на органі. І десять років грав під час церковних відправ у Терешківському костелі.

У часи колективізації костел перетворили на клуб (сільбуд) і організовували там танці. Місцеві активісти змушували Слотвинського грати їм на органі. Він відмовлявся. За це його в 1931 році вислали на Соловки. Рівно три роки відбув він там. Повернувся додому весною 1934 року. Але недовго побув на волі. В 1937 році знову забрали в НКВС, судили у Вінниці. Дали 10 років. Відправили на Колиму, де і помер у 1938 році».

В мені говорить голос мого народу...Безвинно було репресовано і жителя села Терешки Алямужного Оксентія Терентійовича, 1901 року народження, учасника громадянської війни, члена ВКП(б). Закінчив сільськогосподарський технікум, працював в Чернігівській області на посаді дільничого агронома. А згодом очолював районний земельний комітет. За добросовісну роботу і старанність, за вміння працювати з людьми його обирають секретарем райкому партії. В 1934 р. Алямужного переводять до Глухова, колишньої гетьманської столиці, де він три роки працював головою райвиконкому. Настав 1937р... Ось що розповідали дочки Алямужного Оксентія : Свірська Жанна і Коваль Світлана:
«Чорна біда не обминула і нашу сім’ю. Перед самим Новим роком енкаведисти арештували нашого батька пізно ввечері в його робочому кабінеті. Даремно чекали ми, його маленькі діти, а нас було троє, повернення батька додому. Він так і не прийшов того вечора. Більше ми ніколи його не бачили».

Невідомо, які думки обтяжували Оксентія Артемовича Алямужного, коли його , піднятого серед ночі, кинули до машини і відвезли до в’язниці. А що могла думати людина невинно позбавлена волі! Непорозуміння, помилка, розберуться… Напевне, так міркував і О.А.Алямужний, бо його біографія – зразок служіння своїй більшовицькій партії і, як він вважав, народу.

До лав комуністичної партії 23-річний Оксентій Артемович вступив під час ленінського призову 1924 року після закінчення сільськогосподарської школи. Там він одержав фах агронома і його направили працювати до земельного відділу Талалаївського району, що на Чернігівщині. На посаді дільничного агронома він показав себе знавцем своєї справи, активним у роботі і громадському житті.

Невдовзі він очолює райземвідділ, а потім стає секретарем райкому партії там же, в Талалаївці. В 1934 р. О.А.Алямужного переводять до Глухова, де він очолив райвиконком (тоді цей райцентр входив до складу Чернігівської області). І ця людина, котра віддавала свої сили і знання справі, що їй доручали – стала ворогом народу.

Невелика за обсягом архівна кримінальна справа, але на її сторінках трагедія людини, точніше, частка всенародної трагедії тієї кривавої епохи.
О.А.Алямужного заарештували 30 грудня 1937 року , напередодні Нового року, коли, мабуть, в домі готувалися до свята, і його двоє дітей Жанна, Владлен лаштували новорічну ялинку. А вже 5 січня 1938 р. пред’явили звинувачення. Виходило, що О.А.Алямужний використовував свою відповідальну посаду з метою повернення до старого ладу, готувався до терористичного акту проти керівництва республіки і був членом таємної антирадянської організації…

Ще тиждень після арешту О.А.Алямужний тримався стійко і не визнавав ніякої вини за собою, відкидав будь-які звинувачення на свою адресу. Але раптом 6 січня 1938 р. власноручно написав заяву на ім’я начальника Чернігівського облуправління НКВС, в якій, здавалося б, щиро каявся і вже визнавав себе винним в антирадянській діяльності. Заява розпочиналася таким словами: «Після низки допитів я викладаю перед слідством обставини справи…» Далі йде опис антирадянських дій.

Пізніше, коли в 1955 р. проводилася часткова реабілітація жертв репресій (з невідомих причини вона обминула О.А.Алямужного), при додатковому слідстві виявилося, що після допитів до камери О.А.Алямужний повертався зі слідами побоїв, краплинами крові на одязі. Легко здогадатися, звідкіль, якою ціною дісталося зізнання в злочинах, яких ніколи не скоював.

О.А.Алямужний свідчив, що одного разу в 1934 році, ще під час роботи в Талалаївці, його втягнув до антирадянської організації П.К.Обушний, який працював начальником політвідділу МТС. А втягнув дуже просто. Запросив разом пообідати і за столом висловив невдоволення діяльністю уряду України й запропонував боротися проти цієї діяльності шляхом підготовки збройного повстання. І О.А.Алямужний погодився. Ось так, не розмірковуючи, став членом антирадянської організації.
Напевно, в таких обставинах людина повинна поцікавитися , чому саме на нього випав вибір, або висловити гнів, незгоду.

А вже під час роботи в Глухові О.А.Алямужного викликав до себе секретар Чернігівського обкому партії П.П. Маркітан і заявив: «Мені відомо про ваше членство в антирадянській організації». І тут же порадив використовувати свою відповідальну посаду, щоб всіляко компрометувати заходи партії і цим самим показати населенню неспроможність виконання країною поставлених завдань. Знову виникає питання, як міг довіритися П.П.Маркітан людині, яку знає по службі і контактує з нею лише в офіційних справах?

Але ж у справі є свідчення П.П.Маркітана, де він неточними словами викладає суть «інструктажу» відносно антирадянської діяльності О.А.Алямужного. Однак, з матеріалів слідства 1955 року видно, що і заарештований П.П.Маркітан повертався з допитів до камери в такому ж стані, як і О.А.Алямужний.

Тепер уже можна робити висновки про застосування до О.А.Алямужного і П.П.Маркітана примусових заходів, недозволених методів слідства. Інакше чим пояснити зізнання, не підкріплені матеріалами справи. Бо, якщо існувала підпільна організація, то вона повинна виконувати якісь дії для досягнення поставленої перед нею мети. Таке запитання поставили і перед О.А.Алямужним. І на нього він відповів власноручно, виклавши на папері свої «злочинні дії»:
«1.У формуванні ворогів народу в націоналістичній, контрреволюційній організації.
2. В тому, що сам став ворогом народу.
3. В антирадянській діяльності, що крилася в зневажливому ставленні до відвідувачів, адмініструванні.
4. В порушенні радянських законів».

Після такого зізнання в загальних рисах потрібно було деталізувати так звану ворожу діяльність. І від О.А.Алямужного почали вимагати, щоб він назвав свої конкретні дії. Напевне, багато фантазії потрібно було мати, щоб наговорити на себе. Виходило, що О.А.Алямужний дискредитував політику колективізації, застосовував економічні санкції до одноосібників, позбавляв їх землекористування, сприяв розповсюдженню хвороби анемії серед кінського поголів’я району шляхом зняття карантину. А де ж факти, що стверджували б назване О.А.Алямужним, де хоча б одне прізвище, проти кого спрямував свої злочинні дії? Їх у справі немає, та й не могло бути.

На підставі цих «зізнань» було складено обвинувальний висновок і справу по звинуваченню О.А.Алямужного передали на розгляд Верховного суду СРСР. Ніхто з тих, хто проводив слідство у справі, прокуратура не хотіли звертати увагу на те, що зізнання О.А.Алямужного нічим не підкріплені. А наглядали за справами цієї категорії високі інстанції – наркомат внутрішніх справ і прокуратура СРСР.

Ось так цілком цивільна людина, голова виконкому Глухівської райради, постала перед Верховним судом СРСР. Існував спеціальний закон, що відносив до компетенції військової колегії цього суду справи осіб, звинувачених у скоєнні або підготовці терористичних актів проти державних діячів. А міфічна організація, до складу якої входив О.А.Алямужний, начебто готувала такі акти.

Виїзне засідання військової колегії Верховного суду СРСР відбулося в Києві 10 січня 1938 р. Судячи з протоколу судового засідання, воно тривало недовго. Свідки до суду не викликалися. Прокурор та захисник у справі участі не брали. Та й нікого було викликати, бо П.П.Маркітана і П.К.Обушного засудили і розстріляли ще в жовтні 1937р. В судовому засіданні О.А.Алямужний повністю відмовився від тих свідчень, що були записані під час слідства. З протоколу судового засідання невідомо, скільки часу займала ця видимість правосуддя. Бо після повторного заперечення О.А.Алямужним своєї вини судове засідання було припинено.

О.А.Алямужного було зроблено запеклим ворогом держави, а саме: «…був активним учасником націоналістичної терористичної організації, що ставила своїм завданням збройне повалення Радянської влади на Україні, відторгнення її від СРСР і встановлення фашистського ладу». О.А.Алямужному таке і в страшному сні не могло привидітися. Але найстрашнішою виявилася резолютивна частина вироку. Суд визнав О.А.Алямужного винним і засудив його до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок вважався остаточним і оскарженню не підлягав. Того ж дня О.А.Алямужного розстріляли.

Збирались активісти в приміщенні нашої Терешківської школи. Засідали вночі і складали списки людей з села, яких потім забирало НКВД …

Більше 37 жителів сіл Терешки, Маленки, Жовтневе були забрані в тому страшному 1937 році. І ні один з них не вернувся до дітей, до сім’ї…

Ще про багатьох жителів наших сіл достовірних даних так і не вдалося розшукати. Але ми, пошуківці, і далі будемо проводити дослідження про трагічні сторінки нашого народу.

АвторFedКоментарів0Переглядів4149