Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
--1+

Репресії проти мирного населення

Наша справжня адреса -

Краєзнавчий гурток
Мочарник О.В. – керівник гуртка
Митинецька ЗОШ І-ІІІ ст.

Поділля – перлина України. Поля, луки, ліси, що розкинулися на мальовничих берегах Південного Бугу та Дністра з їх численними притоками, лагідний клімат здавна приваблювали людей. Іноземці в старовину з заздрістю говорили: грунт там такий родючий, що коли в полі залишити плуга, то за кілька днів він заросте травою – потім і не знайдеш.

Ця земля здавна притягала й численних завойовників, які намагалися поневолити край, а працьовитих подолян перетворити на данників.

Прах десяти мільйонів стукає в наші серця. Їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників, нащадків і довічних боржників.

Потрібна не символічна, а справжня, гласна, прилюдна, поіменна реабілітація мільйонів українських селян, замучених голодом і репресованих сталінською деспотією. Ми повинні знати їхні імена. Домагатися, щоб жили вони у пам’яті і в пам’ятниках.

Нам, сьогоднішньому поколінню, необхідно розібратися в багатьох ганебних явищах нашої історії. Мертві не скажуть. Нічого не додадуть до того, що вони сказали й заподіяли на цьому світі. Сказати повинні живі – ми з вами. Мусимо сказати своїми словами за себе і за тих, хто не вижив.

Штучно спланований сталінським режимом, запопадливо впроваджуваний своїми, доморощеними «активістами», голод стукав кістлявою рукою смерті до осель селян уже восени 1932 року.

Відомо, що врожай 1932 року внаслідок природних чинників був лише на 12% меншим середнього врожаю за 1926-1930 роки. І голоду цілком можна було б уникнути, забезпечивши населення України мінімумом продовольства. Але цього не сталося.
Представники місцевої влади організували в селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на залізничну станцію усе наявне зерно, а в разі непослуху – позбавляли волі на 10 років.

За горезвісним «законом про п’ять колосків», за жменю зерна з колгоспного поля, принесеного голодним дітям, хліборобів ув’язнювали від 7 до 10 років з конфіскацією майна. Подвірні обшуки супроводжувалися конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, солінь, сала, м’яса й інших продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Вони змушені були їсти гризунів, трупи коней, листя й кору дерев та інше. Зустрічалися випадки канібалізму. Живі не мали сили хоронити мертвих. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішували чорні прапори, що означало, що жителів тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба, що готувалися на експорт.

Смертність від голоду з осені 1932 року стала масовою. Пік голодомору припав на зиму 1932 – весну 1933 року.
Вмирали передусім хлібороби, мешканці села. Від голоду страждали всі люди, які чесно трудились і у яких відібрали їхні плоди праці.
Вмирали на плодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто на полях, на шляхах, у голодних хатах, на лавицях промерзлих вокзалів, поодинці і сім’ями, вимирали родини і села.

Всього за час голодомору загинуло майже 10 млн. селян.
Безвинно убитих у 1933 році 570 своїх земляків поминаємо ми і на Красилівщині. Звичайно, що ця цифра має бути вищою в 2-3 рази.
Із спогадів Мазорука Івана Петровича, 10 січня 1922 року народження, жителя села Хотьківці, Красилівського району: «Я пішов в перший клас до семирічної школи, яка знаходилась в будинку, де зараз бібліотека. Проходив один рік до школи і більше не зміг ходити, не вистачало сили. В школі давали їсти (варили кашу пшоняну або юшку, давали по скибці хліба, але ми хліб забирали додому).
В сім’ї нас було четверо дітей:
Степан, Іван, Маланка, Марійка.
Тато – Мазорук Петро Васильович
Мама – Мазорук Ксенія Данилівна».


Почав дідусь згадувати свої дитячі роки і змахнув непрохану сльозу тремтячою рукою. Важко згадувати ті злидні, в яких опинилась його сім’я. А всі біди почалися десь в 30-х роках.

Хтось в селі спалив стайню, а таке траплялось по селах. Колективізація викликала масовий опір в українському селі. У 1930 році на Поділлі відбувалися повстання селян проти колективізації в усіх районах без винятку. Траплялися випадки, коли селяни палили хати, що належали представникам місцевої влади, активним учасникам розкуркулювання і усуспільнення майна, членам заготівельних бригад. Доведені до відчаю люди вже не зупинялися й перед убивствами. До «терористів» застосовувалась найвища міра покарання – розстріл.

Батько теперішнього діда Івана, а тоді 10-річного Іванка був звинувачений у підпалі стайні. Його мали судити (хоча він цього не робив), то для того, щоб його викупити продали корову, свиноматку. Всі одержані гроші «пішли» на викуплення батька. І це було десь у 1931 році. А тут вже й страшний 32-й чорний рік не забарився. Трьох рідних людей відібрав цей рік у маленького Іванка. Коли односельці вступали до колгоспу, Петро Васильович (батько Івана) відмовився писати заяву і залишився одноосібником. За те, що він не вступив у колгосп, до нього прийшли посланці партії, «червоні мітли», активісти і невблаганно вимітали з селянського засіку, з горищ пашню (зерно). Дід Іван згадує, що в той день вони з сестричкою Марійкою сиділи на постелі. А вони, активісти з сільради, прийшли забрати їхнє, вирощене на своїй присадибній ділянці.
Дід Іван пам’ятає, що їх було троє: Гуска Михайло, Гетьман, Навернюк Трохим. На горищі було зерно, забрали все. Навернюк Трохим приніс решето гороху з гори і висипав їм (дітям), щоб мама могла зварити суп. Пожалів дітей, може з них совісніший був. За це на нього Гуска дуже сварився, а потім заліз в льох (а там сховали жорна), знайшов їх і побив.

Батько влітку від голоду помер, його поховали ще в труні, переодягненого. Все як треба. Після нього помер брат Мазорук Степан Петрович, 1916 року народження, вже ховали без труни.

Малий Іванко дуже хотів їсти, в когось на городі він вирвав кілька корчів картоплі, але його зловили, привели додому, а там мати опухла лежить. (Дідусь почав плакати). Мама Ксеня все ж дожила до жнив, дали аванс - зерно, на жорнах змолола, спекла коржів, ковтала їх на зболілий шлунок, плакала від болю і померла. В перші дні жнив смертність була більшою ніж навесні.

Залишилось троє дітей-сиріт. Не було й кому занести на цвинтар, поховати, переодягнути матері. То мама майбутньої дружини і ще з жінками підкопали в землі піч і так туди поклали Ксеню.

А в 1934 році Іван пас людям корови, і так вижив. Пригадав, що крім його родичів помер ще один чоловік в Хотьківцях від голоду, не пам’ятає як звати, тільки знає, що прозивали “Квасолька». Зі спогадів Шевчук Євдокії Данилівни, 22 вересня 1920 року народження, ми дізналися – його ім’я Левій Гнат. Цей чоловік сам на цвинтарі викопав собі яму, ліг і помер. Разом з дружиною, Мазорук (дівоче – Кушнір) Лідією Пилипівною, згадують, які в них були роздуті животи. В одних роздувалися животи, тіло набрякало, інші були худі, подібні до скелетів. В пухлої людини шкіра набувала темного, землистого відтінку і зморщувалася. Людина помітно старішає. Навіть діти і немовлята мають вигляд стариків. Очі їхні стають величезними, банькатими і нерухомими. Процес дистрофії іноді захоплює всі тканини, особливо рук, ніг, обличчя. Шкіра тріскається, і з’являються гнійні болячки. Втрачається рухова сила, і найменший порух спричиняє сильну втому. Життєво важливі функції, такі як дихання і кровообіг, поглинають саму тканину й альбумін (білкова речовина), тобто організм з’їдає сам себе. Прискорюються дихання і серцебиття. Зіниці розширюються. Становище стає вже небезпечним, оскільки найменше фізичне напруження може призвести до зупинки серця. Часто це й відбувається на ходу, під час підіймання по сходах або в спробі побігти. З’являється загальна слабкість. Тепер людина вже не може встати, повернутися на ліжку. В такому напівсвідомому стані голодний може протягти майже тиждень, поки не зупиниться серце.

Тому, хто не пережив голод, важко уявити усі гіркі почуття, що вчуваються у цьому слові. В голодної людини постійно смокче під ложечкою. Від того вона стає подразливою, агресивною, прагне кудись піти. ЇЇ очі, рухливі, блискучі, постійно чогось шукають, дивляться, а не бачать; вона накидається на все, що можна їсти: квіти акації, щавель, коріння, зелені фрукти. Поступово таке почуття гальмується. На якийсь час з’являється піднесений настрій, але швидко змінюється повною депресією, зникає сміх, людину огортає смуток, їй не хочеться говорити. Вона стає байдужою до горя і радощів, втрачає почуття родинної приналежності. Голодного і виснаженого вже не цікавить зовнішній світ. Доведені до такого стану батьки піднімали руку на своїх дітей, забирали в них їжу.

Голодний організм швидко виснажується. Спочатку в ньому зникають підшкірна клітчатка, м’язи, залишається скелет, обтягнутий шкірою. Опухання також спотворює людину. Ноги, як валянки, в колінах не згинаються, шкіра вкривається пухирями, вони лопають і з них витікає жовтава клейка рідина, на яку роєм сідають мухи. Пухлому пересуватися важко. Нерідко він падає або лягає там, де звалила втома, і помирає, довго, не втрачаючи свідомості.
Масове вимирання людей тривало аж до жнив.

Незважаючи на суворі покарання, селяни таємно зрізали, сушили і в жорнах мололи ще недозріле зерно, готували з нього їжу.

Ось ще жертви голодомору по селу Хотьківці:
Лісобой Петро
Димчук Степан (Каша)
Лісобой Горпина, Яків і Ганна

Жертви голодомору с.Вереміївка:
Мальований Іван Степанович
Циба Хтом
Яценко Ілліч

Жертви голодомору сплять у братських могилах. Над ними ще майже ніде нема ні пам’ятників, ні хрестів. Тільки шепіт трав та дзижчання комах порушують спокій померлих. Невже отак пройдуть віки, на поораній смертю землі зникнуть могили і назавжди згине пам'ять про дідусів і бабусь наших?

Та ні, життя кожної людини – безцінний скарб, тож і пам'ять про кожну людину повинна зберігатися й передаватися нащадкам. А про тих, замордованих голодом, не маємо права забувати ніколи.

АвторFedКоментарів0Переглядів3072