Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

Голодомор 1932-1933 рр. на Красилівщині

Наша справжня адреса -

Сторожук Марина – учениця
Філіпчук Л.В. – педагог – організатор
НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. № 5 та гімназія»


Хто знав, хто вів смертям і стратам лік ?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?

Юрій Клен «Прокляті роки».


Немало трагедій пережив у свою багатовікову історію український народ. Майже кожне століття, як свідчать архівні та історичні матеріали, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Та найбільших втрат зазнала Україна в XX столітті, особливо в ті трагічні 1932-1933 роки, які вже ніколи не зітруться у зболеній людській пам’яті.

Нинішнього року в Україні відзначається сумна і скорботна подія – 75-річчя Голодомору. Прийшов час сказати гірку правду народові і всьому світові, показати через які страждання пройшли мільйони українців, представники інших національностей, що проживали в ті страшні роки в Україні і на території нашого краю, скільки їх навіки пішло в землю. Вперше в історії людства голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а навпаки - створили міф про «загальний добробут», безжально переслідуючи тих, хто намагався сказати правду про голод. І так було аж до недавнього часу.

Сьогодні трагедію голодомору вивчають соціологи і політики, правники та історики як в Україні, так і далеко за її межами. Серед причин небаченого голоду називають неврожай, що викликаний посухою, непомірний зерновий податок, розкуркулення та інші. Якщо ж говорити про Красилівщину, то користуючись дослідженнями О.Байдича в книзі «Крізь плин віків» читаємо: «В нашому районі урожай 1932 року, як свідчать очевидці, в більшості населених пунктів був непоганий, лише дещо нижчий, ніж у попередні роки. Але план заготівлі зерна того року раптово збільшили на 44%. Це означало, що село має залишитися без хліба. Пізніше цей план ще не раз міняли в бік збільшення, особливо для одноосібників. З колгоспних та селянських комор вимітали зерно дочиста, не залишаючи навіть на посів. Тієї мізерної кількості хліба, яка залишалася у селян, до нового врожаю не могло вистачити. Наступав голод. Спроби приховати якусь дещицю зерна жорстоко каралися. В серпні 1932 року було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за «розкрадання соціалістичної власності». За пом’якшуючих обставин такі «антидержавні злочинці» каралися десятьма роками таборів. Цей закон народ прозвав «закон про п’ять колосків». Згідно іншого закону, партійні активісти одержали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Для того, щоб не дати селянам кидати колгоспи в пошуках їжі, було впроваджено систему внутрішніх паспортів. В листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Дію цих законів відчули на собі чимало жителів Красилівського району. До багатьох громадян району було застосовано закон « про п’ять колосків», в результаті вони опинились в таборах. Судили навіть дітей, яким виповнилося дванадцять років та пристарілих селян.»

Трагедію 1932-1933 рр. започаткував вкрай напружений хлібозаготівельний план, що відчутно вдарив по селу. Про те, що голод не можна пояснювати як наслідок стихійного лиха, можна зробити висновок і по урожаю 1932 року. Він був достатнім. Сталін визнавав, що «в 1932 році хліба у нас було в країні більше, ніж у 1931 році». але весь урожай у селян відібрала влада.

Ю. Гжимайло в своїй праці «Тривожать душу спогади» на основі архівних даних та розмов з живими свідками змальовує реальну картину голодомору 1933 року, депортації та сталінських репресій у нашому краї. Цитую: «Аналіз архівних матеріалів свідчить, що в Красилівському районі немає сіл, не позначених чорною плямою сталінського свавілля. Жертвами репресій стали кращі наші земляки: робітники і селяни, працівники освіти і культури.
Підтвердженням цього є свідчення жительки села Новодубище Красилівського району Лук’янчук Станіслави Йосипівни, 1924 року народження:
- Сім’я була велика: восьмеро дітей. Службовці приходили і забирали їжу, худобу, зерно, усе те, що люди нажили. Не зважали навіть на кількість дітей у сім'ї. Спочатку мама підсмажувала гарбузки і так годувала дітей. А потім навесні я зі своїми старшими братами ходили по городі, збирали гнилу картоплю і варили. Збирали кісточки з черешень, вишень, слив. Мили, сушили і розбивали – їли серединку. Пізніше ходили в ліс, збирали глід і, назбиравши, були і тим раді, що є хоч чимось підкріпитися. Рвали листя з дерев, копали коріння з рослин і варили. Хто мав в господарстві собаку чи кота, той вважався не бідним, вбивали всіх тварин і варили м'ясо.

Голодомор в Україні – це велике зло в історії українського народу. Воно спричинило до нищення не тільки фізичного життя українців, але й нищення релігії. Голодомор вичавлював із людських душ чесноти як постійну природну схильність і силу волі людини робити добре, а особливо чесноту милосердя щодо тіла ближніх, яка навчає: «голодного нагодувати».

Заєць Текля Кіндратівна, що проживає в селі Кульчини Красилівського району, 1922 року народження розповідає:
- Ввечері прийшли урядовці і вмовляли вступати в колгосп, інакше – у них заберуть усе. Вони проколювали списами усе, де можна було щось сховати. Оглянувши господарство, було призначеного здавати до пунктів прийому щомісячно по 200 літрів молока, 10 кілограм сала, 50 штук яєць. А також зерно. На віки врізалась в пам'ять розмова, яку я випадково почула: «Ти, Іване, мене заріж і сховай, а вечором будеш варити дітям, щоб їли».
Понад півстоліття тема голоду 1933 року перебувала поза увагою. Настав час звернутися до цієї раніше забороненої теми. Правда про голод якою б вона страхітливою не була, потрібна не лише тим, хто пережив його, а й молодому поколінню. Історія знає багато засобів терору, однак той, що його застосувала московсько-більшовицька система, перевищив усі досі відомі. Метою голодоморів, організованих Москвою, було винищення українського селянства, яке не прийняло примусової колективізації і чинило їй опір та української інтелігенції, яка відроджувала національну самобутність.

Живий свідок тих часів Малинецький Микола Іванович з села Мончинці Красилівського району, 1924 року народження:
- Пам’ятаю восени 1932 року ходили по селі такі собі виконавці і прощупували залізними палками всі ями, де лежить зерно, яке люди позаривали в землю. Їздили з підводами і забирали все. Наша сім'я спасалась тим, що в нас була корова. Потім виконавці називали куркулями тих, хто не хотів іти в колгосп і віддавати землю. Одного разу, ідучи з школи, я побачив, як розбили вщент хату нашого сусіда Сабаша (по вуличному). Багатьох виганяли з хати – люди викопували землянки і йшли в них жити. Пам’ятаю дідових коней і землі, які віддали та діда з бабою, які плакали. Згадую як розбирали церкву та скидали хреста.

Опираючись на дослідження О. Байдича можна сказати, що про цю страхітливу сторінку історії часів тоталітаризму стосовно нашого району збереглось дуже мало документів. У вирі наступної війни загинули всі документи місцевих органів влади, майже нічого не вдалося врятувати й з матеріалів районних виконавчих органів влади. Немає також архівних даних першої половини 30-х років по лінії ЗАГСу. Збереглось всього кілька документальних свідчень про тяжке становище в селах нашого району. В одному з них говориться про «провокаційну роботу ворожих елементів» навколо випадків голодування окремих колгоспників та одноосібників. Інший документ вказував, що держава надала на початку 1933 року допомогу насінням не тільки колгоспникам, а й одноосібникам району в розмірі 600 центнерів. Надання допомоги одноосібникам, яких держава витіснила із життя, уже само по собі свідчило про катастрофічне становище на селі. Зрозуміло, що така мізерна допомога не могла забезпечити всіх, хто її потребував.

Голодомор 1932 – 1933 років – не така вже й далека історія, що про неї судити лише за документами. Ще ходять по багатостраждальній землі України живі свідки червоного геноциду проти нашого народу.

Свідчення Ткачук Марії Степанівни с. Манівці Красилівського району, 1928 року народження:
- Відбирали їжу худобу, різні запаси. Ті, кому вдалося заховати якусь живність, вбивали її в сінях або в хаті, щоб ніхто не почув – бо давали штраф, відсилали на каторгу. Доставали з ями гнилу картоплю, їли її. Їли лободу, буряки, кропиву, все що придатне до споживання. Тим, хто працював у колгоспі, видавали пай: один літр супу, не враховуючи склад сім'ї. Місцева влада забирала у колгосп худобу, рала, плуги, лопати. Люди, йдучи по дорозі, падали, пухли від голоду. Їх вивозили на кладовище і кидали у ями, у якій були навіть ті, хто був ще живий, але не подавав ознак життя. Їздили по селі, гукали, а хто не відзивався – заходили в хату і вивозили мертвих.

Голодомор був спровокований радянським керівництвом з метою масового вступу селян до колгоспів. В результаті такої політики вилучали не тільки хліб, але й продовольчі запаси, крім того в багатьох випадках розпродувалось майно, будівлі, а їх господарі, в кращому випадку, залишались на вулиці, в гіршому – підлягали арешту.

Про це добре пам’ятає Процюк Марія Феофанівна з села Пилипи Красилівського району, 1922 року народження:
- Налякані і виснажені голодом люди змушені були записуватися до колгоспів. У свої роки я добре пам’ятаю, як вивозили із сіл розкуркулених людей. Родину «куркуля» просто виганяли з хати, не дозволяли брати майже нічого. Мені часто згадується про так звані «аукціони», на яких продавались речі розкуркулених. У кого був великий млинок – забирали. Накладали великий штраф, забирали в «штаб» тих, хто не виконував плану здачі хліба. Вели людей колоною під лозунгом: «я враг народа, хлеб закопал, а не сдал государству». Шукаючи хліб, заглядали всюди. Активісти робили масові рейди. Бувало, що палили хліб одноосібників. Грабували навіть вузлики у кошику під немовлям. Прохання, плач, прокльони людей роздавались з усіх сторін. Наслідки були страшні: спочатку пухли ноги, обличчя. Людьми опановувала байдужість – не переймалися одне одним. Труповий сморід збивав з ніг, коли віяв вітер з сусіднього села. Мертвих було стільки, що не було кому ховати. Привозили на цвинтар не тільки мертвих, а й безнадійних людей і залишали там помирати.

Використовуючи дослідження О. Байдича, можна зробити висновок, що суцільного голоду в районі не було. Голодувала більшість населення, але основна маса жителів Красилівщини зуміла пережити ті тяжкі часи. Вмирали в основному найслабкіші. Але з повною достовірністю встановити їх число, за відсутності документів, неможливо. З свідчень сучасників не завжди можна зрозуміти, від чого померли ті чи інші люди. В ряді випадків, краєзнавці, створюючи історію свого села, включають до числа померлих від голоду всіх, хто покинув цей світ того року. Аналіз зібраних з різних джерел відомостей дає нам можливість висловити припущення, що в межах Красилівщини під час голодомору померло не менше 1600 – 2000 осіб.

Людська особистість знецінювалась. Розмивались соціальні регулятори і норми життя. Скільки болю, мук, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан українського суспільства свідчить про те, що голодомор був засобом винищення у покоренні всього українського селянства, насадження йому бездуховності та німої рабської покори. Сьогодні ми твердо можемо заявити: так, то була заздалегідь продумана Сталіним політика геноциду проти українського народу. Свідченням цього є велика кількість розсекречених архівних документів, розповіді живих свідків цих подій.

В умовах розбудови Української держави стала важливою і актуальною проблема співвідношення минулого, сучасного і майбутнього. Майже через півстоліття після цієї жахливої трагедії в Україні відповідно до Указу Президента від 26 листопада 1998 року було встановлено День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій (четверта субота листопада). Закон України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні» був прийнятий Верховною Радою 28 листопада 2006 року. Він передбачає вшанування пам’яті мільйонів співвітчизників – жертв Голодомору 1932 – 1933 років.

Провідну ідею цього нормативно-правового документу складає те, що Голодомор 1932 – 1933 років є геноцидом українського народу, а його публічне заперечення – наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу та є протиправним.

Прийняття Закону України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні» сприяло відновленню історичної правди, оприлюдненню жахливих наслідків трагедії нашої країни, що стало можливим лише в умовах утвердження державної незалежності України.

1 листопада 2007 року 34-та сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про «Вшанування пам’яті жертв голодомору в Україні».

28 березня 2007 року Президент України видав Указ «Про заходи в зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні». Відповідно до цього Указу 24 листопада на всій території України і зокрема на Красилівщині були проведені меморіальні заходи із вшанування жертв Голодомору: покладались квіти до пам’ятників та поминальні панахиди. В цей день по всій території Красилівського району було приспущено Державний Прапор України, в храмах усіх релігійних конфесій відбулися ранкові панахиди за жертвами голодомору. О 16 годині пройшла Загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого розпочалась Всеукраїнська акція «Засвіти свічку».

АвторFedКоментарів0Переглядів4289