Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

Моє село під час репресій

Наша справжня адреса -

Поляновська Ольга – учениця 11-го класу
Гуменюк Н.В. – вчитель історії
Печеська ЗОШ І-ІІІ ст.

Нашій незалежній державі виповнилось вже 16 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, які стали жертвою сталінських репресій. Майже чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роками у більш ніж тисячолітній історії українського народу.

Моє село під час репресій


Ця біда не обійшла стороною і наші села: Печеськи, Грицики. Наші односельчани були заарештовані та приречені на смертну кару. Багато сімей втратили своїх годувальників, яким не вдалось повернутись додому.

Без батька лишилася сім’я Духнєвичів із с. Грицики. Згадує донька репресованого Мар’яна Яковича, Ванда Мар’янівна: «Мій батько був працьовитою людиною. Працював агрономом у нашому колгоспі. У 1937 році був заарештований і засуджений до 8 років позбавлення волі. Коли минули ці роки, ми всі з надією чекали повернення батька. На жаль, повернутися додому йому на судилося. Стривожена мати писала листи і запити до Хмельницької прокуратури, де надіялась отримати інформацію про долю свого чоловіка. У відповідь мама отримала свідоцтво про смерть, в якому було вказано, що батько помер 20 серпня 1943 року від пелагри серця, а місце поховання їм невідомо. Тому усе, що лишилося від батька, – це лише спогади…»
Ці жахливі часи не обминули і домівку Зеленюка Степана Прокоповича, який проживав у селі Печеськи. Степан Прокопович працював в Антонінській пекарні, був заможним селянином, який не хотів віддавати своє нажите майно колгоспу. За те його було вислано разом з дружиною Зеленюк Меланею у Сибір, а в селі залишилося двоє дітей, яких односельчани забрали собі на виховання, щоб діти не померли з голоду. Через деякий час сім’я Зеленюків повернулася з маленькою дитиною на руках в село, де народили ще двійко дітей. Але невдовзі Степана Прокоповича заарештували, а у сім’ї відібрали усе майно. Молода мати з чотирма дітьми не знала, куди податися. Вони жили у пустих хатах, деякі люди пускали переночувати на горища. Через такі злидні помирає двоє дітей. І лише тоді влада виділила їм пусту, занедбану хату, а їхньої їм не повернули тому, що там була школа.

Лише 1992 році донька Вишнівська Марія Степанівна пише листи у Славутський міський відділ управління КДБ УРСР, у відповідь на її листи було вислано свідоцтво про смерть її батька, довідку про реабілітацію та було повернено грошову виплату за конфісковане майно.

Моє село під час репресій


Моє село під час репресій


Така доля спіткала і мою родину, а саме мого прадідуся Васюру Івана Трохимовича, який проживав у селі Печеськи. Доброзичливо відкрита душа була у мого дідуся, який працював у колгоспі с. Печеськи. Мав дбайливу дружину та п’ятьох дітей, але, на жаль, троє померло у ранньому віці.
«21 березня 1938-го року – ясний весняний ранок, - згадує донька Васюри Івана Трохимовича Цюрупа Марія Іванівна, - усе як завжди. Батько поснідав та пішов на роботу, не пройшло навіть 2 годині, як до нас прийшли незнайомі люди з головою колгоспу і почали усе ретельно обшукувати, аргументуючи тим, що це потрібно для слідства в справі, по якій був арештований батько. Обшукавши усе, вони нічого не знайшли і, від’їжджаючи, тільки сказали матері, що свого чоловіка вона зможе побачити наступного дня на площі у районному центрі міста Красилова.

Мати усю ніч не спала, ховаючи свої сльози, щоб ми з старшим братом Степаном нічого не побачили. Настав ранок, мати швидко дала худобі їсти та помчалася у Красилів. Повернувшись додому, вона довго мовчала та плакала, пригортаючи нас малих до себе, і говорила, що нас нікому не віддасть.
Йшли роки. Я і Степан ставали дорослими і почали частіше розпитуватися про нашого батька. Тільки тоді нам мати розказала про той жахливий день, коли приїхала до Красилова. Вона говорила, що коли прибула на площу, побачила велику колону заарештованих, серед яких і був наш батько. Мати швидко відшукала його очима, але говорити з заарештованими не дозволяли, і на знак того, що він її помітив, кивнув головою та моргнув оком. І з тих пір ні ми, ні мати ніколи не бачили і не чули про нього. Тільки у 1989 році старший брат Васюра Степан Іванович написав листа в обласний центр, в якому хотів дізнатися про батька. А йому у відповідь прийшла тільки довідка про реабілітацію, за якою його було реабілітовано 16 січня 1989 року. Але нам від цього не було ніякого полегшення, адже батька уже не повернути»

Моє село під час репресій


Моє село під час репресій


Покоління ХХІ століття має завжди пам’ятати про репресії радянської епохи і докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті нашого українського народу це ніколи не повторилося.

Хочу згадати слова видатного українського письменника М. Рильського:
Народе, що дав геніїв великих,
Народе, що несеш із світових глибин
Високий чесний дух серед обмовин диких,
Низький тобі уклін.
Нас хліб живив один, одні поїли води,
Ділили, як брати, ми радість і печаль.
І нам за землю цю, за цвіт її свободи
Життя віддать не жаль.
Нас не зламать повік, бо ми не поодинці,
А попліч ідемо крізь темряву негод…
Не умирать, а жить, українці!
Нехай живе народ!


Мир і злагода – це головне, що нам потрібно сьогодні. Пам’ятаючи про трагедію репресій, ми з надією дивимося в майбутнє і віримо в нашу державу.

АвторFedКоментарів0Переглядів7338