Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

Минуле стукає у наші серця

Наша справжня адреса -

Паламарчук Юлія
Сторожук Мар’яна
Щиборівська ЗОШ І-ІІІ ст.

1923-1929-ті роки були найщасливішими роками для України за останні століття.
Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про Землю», який дав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли зем¬лю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою заби¬рали хліб. По селах нишпорили продзагони.

В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн. т було забрано 7,7 млн. т зер¬на. Такий же план було покладено й 1931 року, хо¬ча колективізація зменшила врожай до 18,3млн. т.
Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян, мерзенна кліка зважилась на сата¬нинський злочин - планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.


Із розповідей жителів сіл Щиборівка і Каламаринка про голодомор 1932 – 1933 рр.


Борщенко Мотря Миколаївна

Так, трошки пам’ятаю голод, бо вже й і забула.
Що вродило, все забрали в колгосп і вивозили на станцію. Пам’ятаю, що ходила з бабунею у ліс по суниці. Назбираємо суниць і виміняємо на кукурудзяну крупу, варили з неї такий суп: вода і крупа. А ще пам’ятаю, були кагати з картоплею біля Красилова. Ті кагати всі були з гнилою картоплею, бо вона там зіпріла. І геть люди з нашого села ходили по ту гнилу картоплю. Пекли з неї такі „бабки” в горшках, але я їх не могла їсти, бо та бабка дуже недобре пахла. Я казала, що помру, а їсти її не буду. То ми тую гнилу картоплю сушили, перетирали на муку, вона вивітрювалась і пекли такі бліни. Пекли без олії чи жиру, просто клали на сковороду, трошки піджарювали з обох боків і так їли.

А ще батько ходив по рибу на річку Случ. Тоді також не дозволяли ловити, то він вночі піде кілька рибин зловить, мати зварять юшки, в якій тільки вода і крупець, а рибу занесуть на вокзал до поїзда і виміняють на „підпалки”, от ми вже тоді тої юшки з тим підпалком і наїмося.

В нас в селі люди з голоду не помирали, одне одному допомагали, ділилися чим могли.


Мацюк Ганна Іллівна 20.01.1928

Пам’ятаю голод, але погано.
Арештів, покарання, в нашому селі не було.

Люди одне одному допомагали. Я пам’ятаю, що матері в колгоспі дали цукор, то вона набрала в миску і послала мене віднести до сусідки. Корова в нас була, то теж давали молоко тим, хто не має корови. Люди колись були добрими і допомагали одне одному в тяжку годину.
Люди з голоду в нас в селі не помирали.

Малінчук Марія Григорівна 10.06.1919
(На той час проживала в Каламаринці)

Голод пам’ятаю. Був неврожай. Люди все вирощене на городах здавали в колгоспи. Насильства у нашому селі не було. Ходила на Голюнки (Радісне) на роботу у колгосп. Там давали на обід галушки. Раз влада сказала, що треба йти в колгосп, так всі і пішли, ніхто не сперечався. В нашому селі люди з голоду в нас в селі не помирали. Допомагали одне одному.


Мацюк Василина Тадеївна 14.01.1928р.

Трошки про голод пам’ятаю, а то мати розповідала. Начальники сказали, що треба все здавати в колгосп, та й прості люди все й віддавали.

В нас у селі нікого не вбивали, не висилали та й люди від голоду не помирали. Може, в нас було трошки легше, бо була залізнична станція. Мати мені розповідала, що ходила на станцію до поїздів вимінювати речі на хліб. А ще мати розповідала, що варила їсти нам малим дітям, баланду з гнилої картоплі і ми їли – бо хотіли їсти.

Одне одного підтримували. В кого була корова, то легше було.

Мені розповідали про голод, бо я тільки трошки пам’ятаю, а я і дітям своїм і онукам розказую, який був голод. Але колись і говорити таке не можна було.


Мацюк Микола Тимофійович 23.01.1924

Так, добре пам’ятаю голод 32-33 рр. Мені тоді вже було 8-9 років. Врожай тоді був, але чого був голод – не знаю. В людей нічого не відбирали, бо у них нічого і не було.

Зі школи ми ходили на поле сапати бур’ян. І за це нам давали баланду їсти. Біля школи стояла така кухня де давали їсти, і ті хто ходив на прополку той і отримував ту баланду.

Попід залізничну колію стояв дерев’яний склад, куди звозили зерно. Той склад був на висоті. Ми, діти, залазили під нього і точили дірками зерно. А одного разу ми туди повлазили, а коли вже вилізти назад, то нас сторожі половили. Я якось вирвався. А той сторож біг за мною аж додому, але я все ж утік. А ще одного разу пам’ятаю, що одна стіна в одному складі впала, і зерно висипалось прямо на залізничну колію. І тоді бігло майже все село, щоб хоча б трохи в жменю взяти зерна.

Так що нас виручала залізнична станція. І такого, щоб люди пухли чи вмирали, я не пам’ятаю.
Хто був багатий і мав коні, то поздавали у колгосп. Ніхто не сперечався, всі вступили до колгоспу.


Спогади про голодні роки, особливо 1932 - 1933 рр.
Вчителя –пенсіонера Андрощук Павла Михайловича


Мені в той час було 10 років, це вік, в який можна було осмислено бачити і робити деякі висновки з того важкого життя. Це було жахливо.
Пам'ятаю, як мій дід по матері, запропонував дістати зогнилої картоплі з ями на власному городі.
Коли розкопали цю яму, був дуже неприємний запах.

Картопля була наче спресована. Вона легко очищувалась від лушпиння, її мили в кількох водах, потім сушили. Це була справжня картопляна мука, до якої добавляли осикового, чи липового листя, патоки (меляси) і пекли такі невеликі хлібини. Це був справжній порятунок голодній людині.
Кожен день проходили слухи про померлих односельчан.

Із села Кульчинок проходили через наше село люди в Красилів на базар, аби щось дістати, промінявши одежу чи взуття.

Ми жили в Заставках, наша хата була сама крайня. Одного разу вранці я побачив за хатою двоє людей, які лежали. Я про це сказав мамі. Вона сказала, щоб я не підходив до них, вони мертві. Обличчя їх були опухлими. Вони були босі, і ноги їх були дуже опухлі.

Через наше село проходило багато людей. Від батьків я чув, що вони з Житомирської, Волинської областей. Люди шукали порятунку від голоду, багато з них були спухлі.

Була чутка про те, що було людоїдство. Я почув це від батька, який розповідав моїй мамі. Я дуже боявся віддалятися від дому, щоб не потрапити в якусь пастку прохожих людей.

Народна пам'ять, яка не забуває і не прощає, яка аж ніяк не фальсифікує і є чи не найдостовірнішим і найавторитетнішим документом. Документом, який, на жаль, не вічний, а підлягає тлінню, як і все.

Але сьогодні ці вражаючі документи народної пам’яті, які можна назвати вироками – звинуваченнями ще не стільки спорохнявіли, щоб ми забували про минуле, щоб ми не кликали кари на голови «катам народу», як висловився у своєму вірші поет Василь Симоненко:
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі.
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд

АвторFedКоментарів0Переглядів3252