Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

Колоски пам'яті

Наша справжня адреса -

Гурткова робота
Машталір Л.І. – педагог-організатор
Кульчинківська ЗОШ І-ІІ ст.

Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932-33 роках. Пам’яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої трагедії XX століття, присвячуються ці рядки.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через півстоліття ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде у світі не зафіксовано голоду, подібно тому, що випав на долю країни з найродючішими грунтами. Як могло трапитися, що у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Смерть чатувала на людей і вдень і вночі. Пухли від голоду і старі, і малі, вимирали цілі родини й села.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе тільки в трьох вимірах: учора, сьогодні, завтра. Сьогодні – це наше сьогодення, завтра – це наше майбутнє. А вчора – це наша історія. І сьогодні ми поговоримо про це. Історія… Ми не знали її. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Сьогодні, коли ми заходилися будувати на своїй землі свою домівку – державу, без своєї історичної криниці нам не обійтись. Але, щоб напитися чистої води, ми повинні вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Це наше громадське завдання. Скликати живих, до тих сіл і хуторів, до тих криниць і ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших бабусь і дідусів, їхніх маленьких діточок.

А загинуло їх від голоду понад сім мільйонів.
«Народе мій, тебе чужинська сила
Віки гнобила , кров твою пила,
Топтала душу, землю попелила,
Співочу мову нищила до тла.
А скільки літ в союзному болоті,
Ти «добровільно гнувся і терпів.
Вождівський кляп тримав смиренно в роті.
Забув ім’я, козацький гук і спів.
Улюблений і щирий мій народе,
Не зрадь могил згорьованих дідів,-
Зазнавши мору і колючок дроту,
Не дожили до заповітних днів.
Порізнений, єднайся мій народе!
Твій час настав, зоря твоя зійшла.
Не допусти, щоб маревом Свобода
До тебе вічно йшла І…не дійшла.»



Зі спогадів жительки села Кульчинки Семенюк Ганни Йосипівни 1928 року народження. Вела розмову внучка, учениця 8 класу
Волкова Катерина.


Страшні то були роки, – згадує моя старенька бабуся, хоч тоді їй було лише п’ять років, – але все пам’ятаю, бо про таке забути неможливо. Спеціальні групи людей ходили по усіх хатах села та забирали усе: зерно, картоплю, крупу, овочі, усі селянські запаси харчів. Одним словом усе, чим можна було прогодувати свою родину.

Люди не витримуючи цього, покидали свої домівки та, витираючи гіркі сльози образи, йшли просити їсти. Йшли до заможніших людей, до тих, що мали в обійсті хоч корову.

Одного ранку прийшли до нашого двору двоє людей, вони були немічними та блідими, вони просили що-небудь поїсти. Я ніколи не забуду їхніх очей. У них я побачила страх та відчай. Моя бабуся винесла їм по кружці молока, бо більше нічого не було. Тодішня радянська влада, дозволяла тримати тільки одну корову.

Щоб якось прожити та не вмерти з голоду, наші сусіди, – згадує бабуся, – міняли вовняні рядна на буряки, картоплю, квасолю. А ще найбільше запам’яталось те, що люди вирізували родючі дерева, вишні, яблуні, сливи.

Я тоді не розуміла навіщо, а коли підросла, то зрозуміла: щоб не платити налоги. Цілі сади вирізували, а вони могли б врятувати чиєсь життя від голодної смерті.

Страшно було дивитись на голодні муки людей, які пухли та падали наче тіні, і ніхто нічим не міг їм допомогти. Особливо було шкода дітей, у чому була їхня провина, що влада забрала у них останній шматочок хліба. Були такі випадки, що їли собак і котів.
«В хлівах лишились пустка й поготів
Поїли все, що з’їсти було можна,-
Собак поїли, навіть і котів.
Весна ж тоді буяла пишним цвітом,
В садах над вишнями гули хрущі,
Та не сміялись, ловлячи їх діти
Коханці не ховалися в кущі.
В селі блукали люди як сновиди,
Переступали спухші як слони,
Справляв їм 33-ій панахиду.
Збувалися так комунізму сни.


Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили. Люди від голоду божеволіли, їли людей, їли власних дітей. Випадок людожерства був у сусідньому селі Кульчини.
«…Було всім звістку пережити важко -
Убивши жінку і малих діток,
Повісився в безвиході Єднашко
Бо відчай загнав у куток…»


Ще про звірські випадки, які доводили людей до такого стану, як людожерство, пригадуються з переказів. Батьки, збожеволівши, зарубали своїх дітей, а потім зварили їх і з’їли.
«…Тромбони, те подружжя – канібали,
Сиділи, як затравлені вовки.
Попереду докором всім стояли,
Як жах, з дитячим м’ясом баняки.
Тоді цим людожерцям здичавілим
Для остраху був показовий суд
Щоб люди один одного не їли,
А помирали смирно без причуд…»


Це трапилось теж у Кульчинах, цих людей потім десь вивезли і більше про них ніхто не чув. Моторошний парадокс: вмирали на плодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто поля, на шляхах, у холодних хатах, поодинці і сім’ями, вмирали роди, вмирали села.
«…І помирали, падали як мухи,
Правителі ж, поклонники пітьми
Мов нелюди, звиродженні злі духи
Справляли гульки посеред чуми.»


Сьогодні ми знаємо, що це був не голод, а зумисно підготовлений голодомор.

Ще в жовтні 1932 року партійно – державна верхівка прийняла рішення вийти з кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька місяців
Надзвичайні комісії викачали внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Фактично це була дія, свідомо спрямована на фізичне винищення селянства.
« Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку
Скільки глянеш – дроти таборів.
В таборах той, що землю леліяв,
У буремні відстояв грудьми.
«Вождь великий» всю тундру засіяв
З України моєї кістьми».



Зі спогадів жительки села Кульчинки Ватажук Ганни Феодосіївни 1942 року народження. Розмову вела внучка Ватажук Альона
учениця 8 класу.


Не тільки голодомор знищував українців у 1933 році, цю страшну трагедію пережили люди ще й у 1947 році. Пам’ять - нескінчена книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано кривавим і чорним. Слухаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де смертним шрифтом викарбовано слова про голод і сатанинські обіцянки «вождів». Люди кричали, плакали, проклинали… Прислів’я, приказки, частівки виникали на кожному кроці.
«Не збирайте колоски, бо підете в Соловки»
«Голодному і вдень, і вночі на умі калачі»
«При комуні пусто в клуні»
«Вийшли ми усі з народу,
Хліб відібрали в нас
От вам союз і свобода,
От вона сталінська власть»


У післявоєнні роки Україною знову пішов голод. Люди помирали, не мали що їсти, рвали кропиву, збирали гнилу картоплю і пекли з неї пампушки. Їли усе, з чого можна було приготувати хоч яку-небудь їжу. Не тільки голод, але й холод допікав бідним селянам. Бабуся пригадує, щоб пропалити у хаті, ми збирали бур’яни на полях, пирій, сухе картоплиння, і так палили, щоб хоч трішки нагрітись.
«…Роки, страшнії ті роки
Спомини й досі снують.
Голоду близяться кроки…
Як нам минуле забуть?!»


Важкі то були роки, неможливо передати словами тих гірких спогадів, які і досі з тугою у серці пригадуєш. Не мали ми у що одягатись, не мали у що взуватись. Були одні чоботи на всю сім’ю. Такий багатий край, а такий голодний. А Сталін стверджував: «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади.»

На десятиліття можна засекретити всі документи. Можна все приховувати, можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду різним правителям. Та з людською пам’яттю нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – щоб там не було. З правдою нічого не вдієш.
А правда така…

Мій батько загинув на фронті, і держава мала б подбати про такі родини, але державі не було ніякого діла до нас, дітей війни. І прийшлося нам працювати важко, недоїдати, робити все для того, щоб вижити у ті важкі післявоєнні роки.
«Зеленіють по садочку черешні та вишні,
Як і перше виходила з дитям мати, вийшла,
Вийшла, та вже не співає, як перше співала
Як з дитиною гуляла – садок розглядала.
Не співає тепер мати, кляне свою долю.
А тим часом воріженьки чинять свою волю.



Зі спогадів жителя села Кульчинки Поліщука Івана Павловича 1939 року народження. Вів розмову онук Поліщук Дмитро, учень 8 класу.

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане і драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду, розкріпачити волю людей.

Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

Коли я був ще дитиною, – пригадує дідусь, – то на власні очі бачив, що таке голод. Я його пережив, і навіть заклятому ворогові не побажаю таке побачити. Я та моя сім’я ходили по селу у пошуках їжі, та не завжди вдавалося її знайти. Я – восьмирічний хлопчак, зі своїм старшим братом Анатолієм, збирали листя, бур’янів, терен, глід, потім його сушили, перемішували з зерном, яке прим’яв комбайн. І з такого борошна наша мама пекла нам коржі. Багато людей померло від голоду, ми вижили, дякуючи Богу.
«Ти кажеш не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?»



Також пригадую від старих людей перекази про голод 1933 року.

По селі їздила підвода, збираючи мертвих на вози, а потім на трактор. Для них був викопаний спеціальний кагат, людей викидали прямо із возів у ці ями. Деякі люди були ще живі, їх можна було ще врятувати, але щоб лишній раз не їздити, живих ложили поряд із мертвими. Це було дуже страшно.

Мої односельці йшли і падали від знемоги, від знесилення. А хто ще міг ходити, то їв усе, що попадалося на очі, траву, листя, горобців, собак, котів. А із упряжі, що запрягали коні, варили юшку.
«Ти кажеш не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,
Греби усе, нічого людям не лишай1
Хто ж села вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?»



Спогади жительки села Кульчинки, Нечипорук Тетяни Григорівни 1943 року народження. Про події 1933 року їй розповідала її сестра Нечипорук Ксенія Григорівна 1921 року народження. Розмову вела онучка учениця 7 класу Оліщук Вікторія.

Богородице! Матір наша небесна! Покровителько люду нашого! Чого ж залишили мою землю і мій народ на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров з могутнього українського дерева? Чи не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна уже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?

Так, це були дуже страшні часи, люди мали запаси, але активісти забирали останнє. Вони спеціально загостреними палями знаходили зерно. Під землею, на току, в криниці, у печі, навіть у дитини могли забрати останній шматок хліба.

Навесні ми їли листя дерев, бур’яни, ходили по стерні, збираючи колоски, які залишились з минулого року. А печені буряки для нас у той час були справжня розкіш.

Не минув голодомор наше село. Чорні крила розпростерли голод і смерть над нашою рідною землею. Наш батько привіз із Німеччини багато тканини, яку під час голоду виміняв на зерно, щоб прогодувати сім’ю. Голод не давався нам взнаки таким страшним, тому що ми мали корову і завдяки їй ми врятувались.

На щастя, у нашій родині не було трагічних випадків, усі вижили. Але в сусідів, односельців батьки залишились без дітей, чи діти сиротами без батьків.

Під час цих кривавих подій, у селі зменшилась кількість собак, ворон, тому що люди їх їли. Були випадки у сусідньому селі, що батьки вбивали рідних дітей, готували із них холодець і продавали.

Коли я про це згадую, то мене бере жах, невже з своїми людьми можна таке творити?
Щоночі й донині крізь мене скриплять вози, як віко домовини, і щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов’ї та зозулі, білий цвіт саду та цвинтарний бузок, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.
«Ні труни, ні хрестів,
І ні тризни!
Прямо в яму, навіки віків!
Чорна сповідь моєї Вітчизни
І її затамований гнів.
Ні віночка, ні навіть барвінку…»



Зі спогадів жительки села Лагодинці Кобильчук Ганни Корніївни 1920 року народження. Розмову записала сусідка Мудь Альона, учениця 6 класу.

Найбурхливішими були 1932 – 1933 роки. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді усіх членів родини. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, насправді все це здійснювалося насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, борони. Восени 1932 року почалася так звана контрактація – викачування залишків хліба. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо – п’ятеро чоловіків – активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали.

Наглядачі ходили по селу та забирали худобу, корови, свині, кури. Декого із людей виганяли із домівок, а все майно продавали. Ходили також збирати податок на городину, у кого були посіяні буряки чи морква то треба було сплатити 10 -20 рублів.

Люди поступово пухли з голоду. Шукали будь-які харчі. Збирали також гнилу картоплю та їли її, щипали гичку на юшку. Легше було тим у кого була корова , спасались молоком. У нашому селі жив один заможний чоловік, то він продавав по склянці пшениці людям на харч.
«У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кірзаки – різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння –
Все трощив буревій навкруги…
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил».



Спогади жительки села Кульчинки Семенюк Катерини Юхимівни 1920 року народження. Вів розмову онук Васюра Артем, учень 6 класу.

Не було, ні війни, ні суші, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, і дітей.

То ж перегорнемо сторінки народної пам’яті. Тяжкі і страшні то були роки. Дуже хотілося їсти. Пам’ятаю, як батько приходив до дому і приносив нам із сестрою маленький засушений кусочок хліба. Ми його боялися їсти, тому що не знали, чи зможемо ще завтра потримати його у руках. А ще пам’ятаю, як бігала я до священика. Бувало, стану лише на поріг, а він уже і сам знає, чого це я прийшла. Погладить мене мовчки по голові, дасть кілька сухарів і я щаслива біжу до дому. Вилізу на піч і тісно стискаючи руками біля губ їм, боячись загубити хоч крихту.

Якими словами можна описати муки України того періоду, що поклала в землю мільйони синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом – діти, які не народили нащадків, не дали потомства.
«Чому про нас так довго мовчали?
Чому нащадки знати не могли,
Що їхню волю прапор і державу
Від москалів старались зберегти?
Чому з трибуни довго нам казали,
Що росіяни рідні нам брати,
І в той же час, брати ці розпинали
Вкраїни душу на березові хрести.
Хрестів тих повно по всій Україні,
Могили всі відновлені живуть.
І їхня слава – пісні солов’їній.
Котру шанує і співає люд.»


Світ мав би розколотися на двоє, сонце мало б перестати світити, земля повернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо цією землею зі своїми тривогами і надіями, ми – єдині спадкоємці всього що сталося. Тож пом’янімо сьогодні тих великомучеників нашої важкої історії. 7,5 мільйонів українських селян – ціна небаченого в історії людської цивілізації голодомору. Пом’янімо і знайдімо в собі силу й відвагу пройти за ними їхнім хресним шляхом. Усе, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга. Порох 7,5 мільйонів стукає в наше серце, їх ніхто не судив – отже, ніхто не реабілітує. Ніхто, крім вас із нами.

АвторFedКоментарів1Переглядів5816
#1 написав: sasha (19 грудня 2010 08:51)
Фото

Гости
Коментарів: 0
Публікацій: 0
красилів зебест