Вхід на сайт

Привіт, шановний відвідувач нашого сайту!
Введіть ваші дані. Якщо потрібно, можна відновити пароль

Ввійти на сайт Реєстрація на сайті
Моє місто Красилів » Про Красилів » Голодомор та репресії на Красилівщині » Сумні сторінки історії: голодомор та репресії в селі Радісне 1932 – 1933 рр.



Голодомор та репресії на Красилівщині

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"
Упорядники:
Лавринчук В.О., методист Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Рецензенти:
Байдич О.В., вчитель історії Кузьминської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.
Богомаз Б.М., директор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

Відповідальний за випуск:
Снігур В.І., начальник відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Редактор:
Кізюн А.В., методист райметодкабінету відділу освіти Красилівської райдержадміністрації

Технічні редактори:
Панасюк М.Ю., культорганізатор Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.
Балан І.О., оператор комп’ютерного набору Красилівського Будинку творчості дітей та юнацтва.

У пропонованому посібнику зібрані виступи учасників краєзнавчої конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині." Матеріали можуть бути використані вчителями суспільних дисциплін, керівниками краєзнавчих гуртків як додатковий матеріал при вивченні відповідних тем на уроках з історії України, в виховних та краєзнавчих заходах.

Зміст категорії

Виступи учасників конференції "Голодомор та репресії 1932-1933 рр. на Красилівщині"

Сумні сторінки історії: голодомор та репресії в селі Радісне 1932 – 1933 рр.

Наша справжня адреса -

Галицька Лілія – учениця 8 класу
Радісненська ЗОШ І-ІІІ ст.

Однією із найстрашніших сторінок в історії нашої держави є голодомор 1932-1933 рр. та сталінські репресії.

Цю трагедію започаткував вкрай напружений заготівельний план, що відчутно вдарило по селу. Про те, що голод не можна пояснювати як наслідок стихійного лиха, можна зробити висновок і по урожаю 1932 року. Він був достатнім. Ніхто інший, як Сталін, визнавав, що в 1932 році хліба в країні було більше, ніж у 1931 р. Але весь урожай у селян відібрала влада. Відбирала послідовно, цілеспрямовано, жорстоко.

Коли ж голод вразив значну територію, на якій мешкали мільйони людей,вже неможливо було зробити "таємницю" з цієї трагедії. Голодуючі їхали в інші регіони по хліб, залишали у великих містах дітей, розповідали про те, що коїться на селі, знесилені, помирали на великих вулицях. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 р. Але факт: ті регіони України, які не входили до Радянського Союзу, не зазнали голодомору (Тернопільщина, Волинь, Рівненщина, Покуття, Закарпаття). Не було голоду і в сусідніх з Україною російських областях. Це свідчить про те, що голодомор був створений штучно, це був геноцид українського народу.

Такі дії влади є злочином проти людяності, проти українського народу і нам необхідно сьогодні згадувати про це, необхідно відродити історичну пам'ять українців.

Не обминула ця страшна трагедія і села Радісне, що на Красилівщині Хмельницької обл. Хоча такого страшного голоду, як у центрі України, у нас не було, але і у нашому селі були людські смерті, репресії.

Сьогодні ми провели дослідницьку роботу і хочемо до вас донести факти, які вдалося нам зібрати.

Спогади жительки с. Радісне Власюк Ольги Іванівни. Її батьки, Власюк Іван Кузьмич і мати, Власюк Степанида, були розкуркулені. Батько був ковалем, мав кузню, 40 вуликів і трохи землі. Сільський бригадир вигнав їх з хати, все майно забрали в колгосп, хату теж. Батьків вислали на Сибір, а дітей не дали взяти з собою. Старша дочка Катерина, якій було 13 років, жила з дідом. Вона захворіла на скарлатину і померла у грудні 1933 року. Померла не стільки від хвороби, як через недоїдання і недогляд. Ольга з молодшим братом Петром, якому було 7 років, були віддані на виховання тіткам: Ниник Явдосі та Ващук Марині.

Брат Петро не міг робити важкої роботи, тому його вигонили з дому, щоб не було лишньої з'їжі. Він часто ночував під тинами, люди з села давали йому щось поїсти. Дитина була настільки знесиленою, що не могла навіть ходити. Його ноги були замотані в онучі і коли зимою вони обмерзали, то щоб їх розморозити хлопчика ставили у воду. У 1933 році Петро з кагати взяв кілька гнилих картоплин, за це його відправили в колонію для неповнолітніх. Після того у рідне село не повертався, відслужив у армії і залишився жити в Москві.

Ольга виконувала всю роботу. У тітки, крім неї, було ще п’ятеро дітей, тому вона пасла людську худобу за їжу і виконувала всю роботу по господарству, вона була наймичкою. В сім'ї не вистачало харчів, часто голодувала. В школу не ходила, не пустила тітка. Батьки слали із Сибіру посилки, але вони не доходили до дітей. Іван та Степанида стали господарювати і в Сибірі: мали кузню, коня, працювали не покладаючи рук, хотіли забрати дітей. У них родилася ще одна донька. Їх знову розкуркулили і через деякий час Івана розстріляли у м. Рубцовську у 1937 році. У 90-х роках їхня сім'я була реабілітована.

Разом з Власюками був висланий їхній сусід Ткачук Мартин. Він мав дружину Зіну та семеро дітей - не обійшла біда і цю велику сім'ю. Мартин був ковалем, сім'я мала хату, та з хати їх вигнали. З дружиною та старшою дочкою Яриною був висланий на Сибір, де провів 25 років свого життя. Діти залишилися з дідусем та бабусею, коли попідростали, то пішли воювати. Коли Мартин з дружиною повернулися додому, хати своєї вже не було. Стикаючись по людях в пошуках прихистку, так і не побудувавши своєї домівки, померли.

Не без сліз на очах про голодомор 1932-1933 років згадують Гаврилюк Ярина, Хом'як Надія Матвіївна, Шахрай Фросина Ісаківна. Пам'ятають: урожай того року був гарний, після жнив комори були заповнені зерном та після сплати податків майже нічого не лишилось. Збирачі податків приходили по декілька раз. Якщо не було зерна, то керівники села забирали худобу, одяг та інше. Омелянюк Юхтим, Гаврилюк Яків, Завроцький Герасим були тими самими збирачами податків (бригадирами). Частину награбованого відвозили в район, частину ділили між собою, особливо одяг, рушники. За донесення на сусіда платили 15 карбованців.

Як згадує Гаврилюк Ярина, в них були жорна, щоб їх не забрали - закопали під гній, а зерно ховали в полі та в ровах.

Хом'як Надія пригадує, як бригадир Омелянюк Марко шукав в них на хаті вилами зерно так, що аж проколював стелю, і глина сипалась донизу.
Закон про "п'ять колосків" добре пам'ятає Шахрай Фросина. Не можна було на полі підняти навіть колосочка, за це могли важко побити.
Гаврилюк Ярина згадує, як жительку села Живчук Олександру за 1 кг колосків засудили на 3 роки тюрми. Бригадира Петренка засудили на 10 років тюрми за те, що жалів людей, не забирав усе з хати. Всі пам'ятають добре те, що тоді дуже хотілось їсти. Якщо в кого була корова, то ще краще жилося. А так їли все, що можна було придумати: кропиву, лободу, липу, щавель, ловили совів і котів.

Свідки згадують, що були у нашому селі люди, померли від голоду. Це Петлюк Гаврило.
Важка доля спіткала Андрійчука Феодосія, його дружину Палажку та п'ятьох дітей, яких вони мали. Їх вигнали з хати, забрали все, що було придатним для життя. Феодосія хотіли вислати на Сибір, але він зумів втекти. Ту важку, холодну зиму провів в лісі під Чернятином, а Палажка з дітьми переховувалась по землянках. Та Феодосія все одно впіймали і кинули у тюрму в Полонному. Повернувся перед війною, на початку 40-х р.
Андрійчук Анастасія Тодосівна пережила всі жахи голоду 1933-го. Зі спогадів: «Пам'ятаю з великим болем ті часи. Пригадую як одного разу прийшли до мене до хати три бригадири, позабирали все: і худобу, і одяг, а картоплю, яка була в одному із горшків, викинули і потоптали перед моїми очима. З великими вилами ходили по садку, подвір'ї, скрізь, де тільки можна було, перевіряли чи нічого ми не заховали. А коли знайшли у мене в кишені колосок, то засудили на 1 рік до тюрми».

Волянська Фотина Василівна є найстарішою жителькою нашого села (1910 р.н.). В 1932 р. вийшла заміж за Волянського Дениса Івановича, з яким довелось пройти всі випробування, які випали на їх долю. Денис був сиротою. Жили в хліві, ночували на сіні, яке було застелене одним-єдиним ряденцем, що вони мали. Згадує Фотина: « Я завагітніла, ми не мали що їсти. Я взяла те ряденце, що в нас було і пішла в село Круглик міняти його на харчі, але поміняти ніхто не погоджувався. Коли йшла селом, то побачила, як одна жінка, пополокавши буряк і картоплю на борщ, вилляла ту воду. Я ж, побачивши це, підбігла до тієї калюжі, стала на коліна і почала хлебтати з землі ту воду. Жінка, побачивши це, можливо, пожаліла мене і дала мені лушпиння з тієї картоплі взамін на те ряденце.

Дитину, яку народила, не мала чим годувати і маленьке невдовзі померло з голоду.

А ще пам'ятаю, що ми мали козу. Прямо в мене на очах її задушили і забрали, щоб ми її не з'їли. Після цього втратила ще одну дитину, яка теж загинула з голоду. Але я вижила і ще й досі згадую з великим жахом ті події і дивуюсь, як я те все змогла пережити і вижити».

Власюк Михайло Костянтинович та дружина Власюк Якилина Тимофіївна теж постраждали. Коли їх прийшли виганяти з хати, Якилина саме пекла хліб, а в них ще було троє дітей. Вони зуміли схопити один буханець хліба, вистрибнути через вікно і заховатись в кущах, що були поблизу. Але їх наздогнали, відібрали у дітей хліб, а Михайла забрали та посадили в тюрму. Якилина носила передачу чоловікові. Передавати можна було тільки печену підгорілу картоплю, квашену смердючу капусту і пляшку меляси. Але й цього не було. Через пару днів Михайло в цій же тюрмі був розстріляний.
Голодувала в 1933 році і Кучерук Луцина. Жила вона на хуторі, там, де зараз знаходиться тракторний парк. Там всього було чотири хати. Звідси її вигнав голова сільської ради, хату забрали в колгосп. Перевели в попівську хату, там, де зараз знаходиться млин.

В них була одна корова і їх рятувало молоко. Одного року нічого не вродило, а хотілось дуже їсти, то Луцина ходила в Лісові Гринівці. В кагаті там знаходилась картопля. Один чоловік дозволив їй набрати гнилої картоплі, потім варила її та їли. Зі своїм братом їла бруньки з липи, взимку не було в що взутись, то босими бігали по снігу. Але дуже хотілось жити і вони намагалися вижити.

Зі спогадів Баб'як Марини 1922 року народження. "...Ніколи не зможу забути 1933 рік. Мені було 11 років. Навесні був страшний голод, їсти майже нічого не було. Мати Варвара варила якусь баланду, щоб нагодувати дітей. Були дні, коли в роті не було ні крихти. Тоді діти йшли у садок і об'їдали листячко з дерев. Одного разу я наїлася цього листя і мені стало дуже погано, нестерпно болів живіт. Нас вигнали з хати, все забрали, а хату замкнули. Все, що забрали, продавали на торгах (стіл, скриню). Щоб переночувати, батько вночі виймав вікно, там ми настелили соломи, а вранці до сходу сонця знову тікали. Пустили у хату тоді, коли батько пішов працювати на конюшню".
Тегикрасилівщина

АвторFedКоментарів0Переглядів6062